Щоденник мандрівника: похід зі снігом серед літа

Погода в горах може змінюватися, природа підносити сюрпризи і дивувати, але є одна найважливіша істина – коли з тобою поруч справжні друзі - ти незламний. Історія про триденний похід Чорногірським хребтом компанії друзів, похід – в якому за три дні ми прожили всі чотири пори року.

День 1 або «позитив - наше все!»

А починалось все так…Напередодні походу ввечері 21 червня, подивившись на градусник і побачивши там +29° в тіні, ми засумнівались чи бувало часом не сталося щось неладне з сайтами погоди, які так і пророкували нам на всі дні походу +4° +8° і зливові дощі🤔. 
Та ранок вже зустрічав наших мандрівників прохолодою та хмарним небом, що ставало все темнішим і темнішим. Вже на шляху до Дземброні, влаштувавшись в автомобілі, нас накрило першою хвилею зливи, да такою, що ледь було видно дорогу. «Буде весело», - подумали ми, але були готові до такого. Компанія у нас зібралась просто фантастично весела та дружня, а отже з гарним настроєм та сподіваннями на сприятливу (більш-менш) погоду, ми вирушили. А на старті пішого маршруту з Дземброні дощ навіть на деякий час перестав йти. Він то починався, то затихав, ставав то тихіше, то рясніше. 
Отже, на сьогоднішній день було заплановано пройти трішки далі за Вухатий камінь і під Смотричем розбити табір. Силуети гір то показувалися, то зникали у хмарах. І от на шляху, хтось там сказав «Та що дощ, якби ливень»…І дощ посилився…
А підіймаючись на Вухатий Камінь: «Що нам дощ, сніг би…». На той момент усі посміялися і забули.
Ввечері при видимості метрів з 10-15, поставивши намети і смачно повечерявши, усі пішли відпочивати. 

День 2 або «сніг на голову»

Напередодні ввечері ми засинали під звуки дощу з надією на просвіт в погоді вранці. Та ніч нам приготувала свої сюрпризи. Спочатку, прокинувшись десь опівночі, крізь тент намету ми побачили, що якось світліше стало надворі і зрозуміли, що то вже не дощ, а сніг падає і «шуршить» на наметі. А за пару годин прокинулися вже від іншого шуршання, але на цей раз не снігу, а…якогось звіру🐾. Про те, що то було не шуршання снігу об намет, ми дізналися, коли з намету, що стояв неподалік, донеслися гучні вигуки. Як з’ясувалося вранці, хтось все ж таки ходив біля нас, про що свідчили розповіді про подібні «шуршання» біля інших. Хто то був, можна лише здогадуватися. 
Але що ж нам приніс ранок? А ранок зустрів нас несподіванкою у вигляді 15-ти сантиметрового шару снігу, що вкрив усе довкола, і видимістю метрів до 10-ти. Оце так сюрприз 23 червня! Сніг на голову! Поснідавши і зібравши намети, було вирішено йти далі по маршруту. Як то кажуть: «Что мне снег, что мне зной, что мне дождик проливной, когда мои друзья со мной!» А на шляху до Бребенескула, де був запланований другий табір, у нас було все…окрім «зною». Підбадьорюючи один одного, фотографуючись (бо коли ж ще буде нагода пофотографувати влітку сніг на червоній руті), ми наближалися до Бребенескула. Було холодно і мокро, хтось запропонував піти далі, можливо нижче, а ще краще у ліс. Плюс 6 км не зупинили нікого в цей день. Хлюпаючи водою в черевиках, всі крокували вперед. Ще трохи, і знизу показалося озеро Несамовите. Відкрилося нам на декілька хвилин і знову заховалося у хмарах. Біля озера стояло з десяток наметів і була цілковита тиша. А ми все йшли до своєї мети на сьогодні – до лісу... «Буде затишніше», - подумали всі. І не помилилися. А у лісі й правда було тепліше. А ще тепліше стало чи то від ватри, що розпалили хлопці зі знайденого сухого хмизу (і де вони його знайшли?!) чи то від одного вигляду вогню. Так день і підійшов до закінчення. День, який усі з нас запам’ятають днем перевірки на міцність духу і днем снігу серед літа.

День 3 або «подарунок від природи»

Ранок третього дня почався з приємностей у вигляді сонечка. І хоча воно ледь-ледь виднілося з-за дерев, та душу зігрівіало добряче. Смачно поснідавши, і вже не поспішаючи, бо шлях на сьогодні до Заросляка був не таким довгим, ми вирушили. Але перед цим в метрах 15-ти від місця нашої ночівлі побачили сліди ведмедя. 🐻Ведмежатка, судячи зі всього. Ну і не свіжі. Ну і добре, що так…Фух! А далі природа нас нагородила за всі наші перші дні випробувань. Вперше за похід нам ясно відкрилися краєвиди біля Пожижевської, та й Говерла показалася у всій красі. На шляху трапилися спілі солодкі афини (чорниця), якими ми з насолодою поласували. Зустріли і групу туристів, намети яких ми бачили на Несамовитому напередодні ввечері. І як виявилося, ми зробили правильний вибір, коли вирішили йти до лісу. Бо ніч на Несамовитому виявилася м’яко сказано прохолодною…Крок за кроком зігріваючись теплим промінням сонечка, усі наші мандрівники помітно оживилися, і вже не хотілося спускатися і їхати додому. Хтось йшов і ділився враженнями, хтось планував вже наступний похід, хтось веселив, вигадуючи на ходу віршики про кожного з нас і похід вцілому - "Обещали будут горы, а я вижу только ноги ©»😆

І от…настав час казати «до побачення, до нових зустрічей!» А ми неодмінно віримо, що ще не раз погуляємо по карпатських стежках з цією веселою, дружньою та цікавою компанією шукачів пригод.